Повна темрява. Без зірок - Страница 127

127

«А так воно чи ні? О Дарселлен, так це чи ні?»

— Мені потрібно дещо більше, ніж просто обіцянки, Боббі. Дії промовляють переконливіше за слова. Вириєш яму в лісі і закопаєш там ідентифікаційні картки тієї жінки.

— А коли я це зроблю, ми зможемо...

Вона простягнула руку, прикривши йому рота. Присилувала себе говорити суворо.

— Цить. Досить.

— Гаразд. Дякую тобі, Дарсі. Дуже-дуже.

— Я не розумію, за що ти мені дякуєш, — а тоді, хоча сама думка про те, що він лежатиме поряд з нею, наповнила її огидою й жахом, вона примусила себе доказати решту: — А зараз роздягайся й лягай у ліжко. Нам обом треба бодай трохи поспати.

— 10 —

Він вимкнувся мало не вмент, щойно його голова торкнулася подушки, але ще довго після того, як він почав стиха, делікатно хропти, лежала без сну Дарсі і думала, що ось дозволить вона собі задрімати, а прокинутися може, відчувши його пальці в себе на горлі. Вона ж, врешті-решт, лежить у ліжку поряд з божевільним. Якщо він додасть її до свого рахунку, буде рівно дюжина.

«Але він пообіцяв, — подумала вона. Це було якраз в той час, коли небо почало світлішати на сході. — Він сказав, що кохає мене, і це звучало цілком щиро. А коли я сказала, що триматиму його таємницю — бо саме про це і йдеться, тримати його таємницю, — він мені повірив. А чом би й ні? Я сама себе майже переконала».

Є надія, що він дотримуватиметься своєї обіцянки? Не всі наркомани після очищення зриваються, кінець-кінцем. І тоді як вона нізащо не змогла б зберігати його таємницю заради себе, хіба вона не зможе цього робити заради дітей?

«Не зможу я. Й не буду. Але що я мушу робити? Який збіса я маю вибір?»

Обмірковуючи це питання, її втомлений, збентежений розум нарешті здався й відплив. Їй снилося, як вона входить до їхньої їдальні і бачить там жінку, прив’язану ланцюгами до довгого стола «Ітан Еллен». Жінка лежить гола, тільки чорний каптур прикриває їй верхню половину обличчя. «Я не знаю цю жінку, ця жінка мені не знайома», — подумала вона уві сні, а потім з-під каптура озвалася Петра: «Мамо, це ти?».

Дарсі хотіла закричати, але інколи, всередині кошмару, це неможлива дія.

— 11 —

Коли вона нарешті виборсалася зі сну — з болящою головою, з похмільним відчуттям, нещасна — інша половина ліжка була вже порожньою. Боб знову повернув сюди циферблатом будильник, тож вона побачила, що зараз уже чверть по десятій. За всі ці роки Дарсі ще ніколи не прокидалася так пізно, та звісно ж, вона не могла заснути аж до перших променів світанку, а ще й той сон, у який вона врешті провалилася, був населений жахами.

Вона сходила в туалет, стягнула халат з гачка на внутрішньому боці дверей ванної, потім почала чистити зуби — у роті було гидотно. «Мов на дні пташиної клітки», — звичайно казав Боб рідкими ранками після тих вечорів, коли він було випивав зайвий келих вина за вечерею або другу пляшку пива, дивлячись бейсбольний матч. Вона виплюнула, вже збиралася повернути щітку на належне їй місце, до склянки, але застигла, задивившись на відображення в дзеркалі. Цього ранку вона побачила там жінку не середнього віку, а стару на вигляд: бліда шкіра, рот в оточенні глибоких зморщок, пурпурові плями під очима, дико переплутане волосся, «постільна зачіска», якої можна досягти тільки вертячись і борсаючись в ліжку. Але все це вона зауважила лише побіжно; власний вигляд становив для неї найменший інтерес. Дивлячись понад плечем власного віддзеркалення, крізь прочинені двері ванної вона вглядалася у їхню спальню. Хоча там була не їхня, там була Потойбічна Спальня. Вона бачила його капці, тільки то були не його капці. Вони були вочевидь занадто великими для Боба, майже велетенськими капцями. Вони належали Потойбічному Чоловіку. А двоспальне ліжко із зіжмаканими простирадлами, незастелене покривалом? То Потойбічне Ліжко. Вона знову перевела погляд на жінку зі скуйовдженим волоссям і почервонілими, наляканими очима: Потойбічна Дружина у всій своїй виснаженій красі. На ім’я Дарсі, але з прізвищем не Андерсон. Ця Потойбічна Дружина має офіційний статус місіс Браян Делаганті.

Дарсі похилилася вперед, поки її ніс не торкнувся дзеркала. Вона затримала дихання і затулила по боках обличчя долонями, як робила це колись, коли була дівчинкою у вимазаних в трав’яну зелень шортах і сповзаючих білих гольфах. Так вона дивилася, аж допоки їй вистачило затриманого повітря, а потім видихнула, затуманивши дзеркало. Витерши його начисто рушником, вона пішла на перший поверх розпочинати свій перший день дружини монстра.

Він залишив для неї записку під цукерницею.

...

«Дарс...

я подбаю про ті документи, як ти й просила. Я кохаю тебе, серденько.

Своє ім’я він обрисував маленьким сердечком, чого не робив уже довгі роки. У ній промайнуло почуття любові до нього, густе й нудке, як запах в’янучих квітів. Їй схотілося завити, немов якійсь жінці зі Старого Заповіту, вона придушила звук салфеткою. Ввімкнувся холодильник, завівши своє безсердечне дзижчання. Вода крапала в мийку, відцокуючи секунди об порцеляну. Язик її був кислою губкою, запханою їй до рота. Вона відчувала, як час — весь прийдешній час із нею в ролі господині у цьому домі — тисне на неї з усіх боків, немов гамівна сорочка. Або як труна. Це той світ, у який вона вірила дитиною. Він був тут весь цей час. Чекав на неї.

Холодильник дзижчав, вода крапала в мийку, і минали сирі секунди. Це було Потойбічне Життя, де всяку правду записано задом наперед.

127