Повна темрява. Без зірок - Страница 126

126

Він зупинився, очі в нього знов потемнішали, опущені долі. В них мерехтів той Боббі, котрий успішно приховував себе від неї всі двадцять сім років. Той, котрого він намагався видати за чиєсь привиддя.

— Коли я почав отримувати ці піддрочування, я з ними боровся. Є такі журнали... такого роду журнали... я купував їх ще до того, як ми побралися, тож я подумав, якщо знову почну їх купувати... або деякі сайти в інтернеті... я думав, що зможу... ну, не знаю... фантазіями підмінити реальність, гадаю, так би ти це визначила... але якщо ти хоч раз спробував це в дійсності, фантазії тоді й ламаного шеляга не варті.

Він говорить, думала Дарсі, як людина, що закохалася в якийсь дорогий делікатес. Кав’яр. Трюфелі. Бельгійський шоколад.

— Проте суть все ж таки в тім, що я зупинився. Усі ті роки я тримався. Я можу зупинитися знову, Дарсі. Цього разу назавжди. Якщо в цьому полягає шанс для нас з тобою. Якщо ти можеш вибачити мені й перегорнути сторінку. — Він подивився на неї поважно, зволоженими очима. — Це можливо, ти могла б це зробити?

Вона подумала про жінку, поховану у сніговій кучугурі, про її голі ноги, виставлені на огляд безтурботним помахом ковша снігоочисної машини — своєї матері дочку, дитя-світ очей свого батька, коли вона першокласницею незграбно танцювала на шкільній сцені в рожевій балетній пачці. Вона подумала про матір із сином, знайдених у крижаному ручаї, як їхнє волосся ворушиться у чорній, прихопленій шугою воді. Вона подумала про жінку, засунуту головую в кукурудзу.

— Я мушу подумати про це, — промовила вона дуже обережно.

Він ухопив її за руки вище ліктів і прихилився до неї. Вона присилувала себе не здригнутися й зустріла погляд його очей.

Там були його очі... і не його. «Може, й є якийсь сенс у цих його оповідках про чуже привиддя», — подумала вона.

— Це не якесь там кіно з тих, де чоловік-психопат ганяється по всьому дому за своєю волаючою дружиною. Якщо ти вирішиш піти до поліції і виказати мене, я й пальцем не поворухну, щоб тебе зупинити. Але я знаю, ти вже подумала, як це може відгукнутися на дітях. Ти не була б тою жінкою, на котрій я одружився, якби вже не встигла про це подумати. Про що ти ще могла не подумати, так це те, до чого це може призвести тебе. Ніхто не повірить, що ти була заміжня за мною всі ці роки й сама нічого не знала... ба навіть не підозрювала. Тобі довелося б переїхати кудись звідси і жити на якісь заощадження, бо це я завжди заробляв нам на хліб, а чоловік не може заробляти на хліб насущний, сидячи у в’язниці. Ти навіть можеш не отримати того, що є на рахунку, бо зринуть цивільні позови. Ну й, звичайно, діти...

— Перестань, не кажи про них, коли говориш про це, не смій ніколи.

Він покірно кивнув, все ще легко тримаючи її за руки.

— Я поборов БД раз... поборов його на двадцять років...

«Шістнадцять, — знову подумала вона. — Шістнадцять, і ти сам добре це пам’ятаєш».

— ...і я зможу побороти його знову. За твоєї допомоги, Дарсі. З твоєю допомогою я що завгодно зможу зробити. Навіть якщо він повернеться знову через двадцять років, ну то й що? Велика справа! Мені буде сімдесят три. Важко вирушати на полювання на задавак, коли ледве човгаєш по хаті з ходунком! — Він весело розсміявся цьому абсурдному образу, але тут же й споважнів знову. — Проте — тепер вислухай мене уважно, — якщо я коли-небудь поступлюся, бодай один-єдиний раз, я себе вб’ю. Діти нічого не дізнаються, це ніколи не мусить торкнутися них... ну, цей стигмат... бо я зроблю так, щоб усе виглядало нещасним випадком... але ти зрозумієш. І зрозумієш чому. То що скажеш? Ми можемо залишити це позаду?

Здавалося, вона розмірковує. Фактично вона й розмірковувала, хоча ті думки, на які вона спромоглася, мабуть, розвивалися не в тому напрямку, на який він, імовірно, міг би очікувати.

Думала вона таке: «Так кажуть наркомани: «Я більше ніколи не торкнуся цієї гидоти. Я зупинявся раніше, а тепер зупинюся назавжди. Я гарантую». Але нічого вони не гарантують, навіть якщо самі в це вірять, так само не гарантує нічого й він».

Думала вона таке: «Що мені робити? Я не зможу його обдурити, ми занадто довго прожили разом».

На це їй відповів якийсь холодний голос, про існування котрого всередині себе вона ніколи не здогадувалася, можливо родич тому голосу БД, що нашіптував Бобу про задавак — тих, що він їх примічав у ресторанах, тих, котрих бачив, як вони сміються посеред вулиці, їздять у дорогих спортивних машинах з відкритим верхом, перешіптуються й підморгують одна одній, стоячи на балконах багатоквартирних будинків.

Чи, можливо, це був голос Потойбічної Дівчинки.

«Чому не зможеш? — спитав голос. — Врешті-решт... він же тебе дурив».

А далі як? Вона цього не знала. Єдине, що вона знала, це те, що тепер є тепер і з цим тепер треба негайно щось вирішувати

— Ти мусив би пообіцяти зупинитися, — почала вона дуже повільно, неохоче. — Дати свою найповажнішу, ніколи й нізащо не порушувану клятву.

Його лице наповнилося полегшенням таким всеохоплюючим, таким якимсь хлоп’ячим, що вона відчула зворушення. Він так рідко виглядав хлопцем, яким колись, певне, був. Звісно, це також і той самий хлопець, котрий колись був планував прийти до школи зі зброєю.

— Я все зроблю, Дарсі. Дам обіцянку. Я поклянуся. Я тобі вже казав.

— І ми більше ніколи знову про це не балакатимемо.

— Я згоден.

— І ти також не посилатимеш документи Дувалл до поліції.

Вона помітила розчарування (теж диявольськи хлоп’яче), що промайнуло його обличчям на цих її словах, але поступатися вона не збиралася. Він мусить почуватися покараним, бодай хоч трішки. Тільки так він повірить, що переконав її.

126