Повна темрява. Без зірок - Страница 128

128

— 12 —

Її чоловік тренував «Малу лігу» (також разом із Вінні Ешлером, майстерним оповідачем анекдотів про поляків, любителем всеохоплююче міцно обіймати своїх друзів) у ті роки, коли Донні грав стопером між другою й третьою базами за команду «Кавендишські металовироби», і Дарсі досі пам’ятала, що Боб тоді сказав хлопчикам — чимало з них рюмсали, — коли вони програли фінальний матч в турнірі 19-го Регіону. Давно, у 1997 році це було, либонь, за якийсь місяць перед тим, як Боб убив Стейсі Мур і запроторив її головою в рундук з кукурудзою. Промова, яку він тоді проголосив перед зграйкою похнюплених, зарюмсаних хлопчаків, була короткою, мудрою (так вона вважала тоді і не перестала так вважати й тепер, через тринадцять років) і неймовірно доброю.

«Я знаю, як вам зараз погано, хлопці, але сонце знову світитиме завтра. І коли воно завтра зійде, вам покращає. А коли сонце зійде післязавтра, вам покращає ще трохи. Це була всього лише частка вашого життя, і вона вже минулася. Виграти було б, беззаперечно краще, але в будь-якому випадку все минається. Життя продовжується».

Як от її життя, воно теж продовжується після її зловісної прогулянки до гаража по батарейки. Коли Боб повернувся з роботи після її першого довгого дня вдома (Дарсі нестерпна була сама думка вийти кудись, вона боялася, що її нові знання будуть написані в неї на обличчі великими літерами), він почав:

— Серденько, щодо минулої ночі...

— Нічого не було минулої ночі. Ти раніше повернувся додому, от і все.

Він похилив голову на той свій хлоп’ячий манер, а коли знову її підвів, на його обличчі світилася велика вдячна усмішка.

— От і чудесно тоді, — промовив він. — Справу закрито?

— І запечатано.

Він розкрив обійми.

— Давай поцілуємось, красуню моя.

Вона поцілувалася з ним, загадуючись, чи цілував він їх.

«Попрацюй гарненько своїм тренованим язичком, тоді я тебе не поріжу, — уявила вона, як він каже. — Вкладай у це діло усю свою душу, задавако».

Він відсторонив її, залишивши долоні в неї на плечах.

— Ми друзі так само, як раніше?

— Так само.

— Точно?

— Так. Я нічого не готувала, і виходити десь не хочеться. Чом би тобі не перевдягтися у щось непарадне та з’їздити нам по піцу?

— Гаразд.

— І не забудь прийняти свій прилосек.

Він послав їй ласкаву усмішку.

— Обов’язково.

Вона дивилася йому вслід, як він вистрибом долає сходинки, подумала, чи не гукнути: «Не скачи так, не випробовуй своє серце».

Та ні ж.

Ні.

Хай випробовує, скільки йому заманеться.

— 13 —

Сонце зійшло наступного дня. І наступного. Минув тиждень, потім два, потім місяць. Вони продовжили своє життя на старий лад, дотримуючись звичок багаторічного шлюбу. Вона чистила зуби, коли він перебував у душі (зазвичай наспівую чи якийсь хіт з вісімдесятих голосом, що потрапляв на правильні ноти, але не був надто мелодійним), проте ніколи більше вона не робила це голою, готова сама зайняти місце в душі, щойно він його звільнить; тепер вона милася вже після того, як він від’їжджав до «ББ&А». Якщо він і помітив такі дрібні переміни у її манері поведінки, то вголос про це не зауважував. Вона відновила свою участь у читацькому клубі, пояснивши іншим членам — кільком дамам і двом джентльменам на пенсії, — що негарно почувалася і не хотіла приносити до них вірус разом зі своєю думкою про нову річ Барбари Кінгсловер, і всі на це ввічливо засміялися. Через тиждень після цього вона відновила відвідини в’язального товариства «Франтихи плетива». Іноді вона ловила себе на тому, що, їдучи додому з пошти або бакалійної крамниці, підспівує радіо. Вечорами вона дивилася разом з Бобом телевізор — завжди комедії й ніколи передачі на кримінальну тематику. Він тепер повертався додому рано; після Монпельє поїздок у нього не було. Він установив на своєму комп’ютері якусь річ під назвою «Скайп», пояснивши, що за його допомогою може роздивлятися на колекції монет так само легко, до того ж це дає економію пального. Він не сказав, що це також допомагає уникати спокус, але й не мусив. Вона переглядала газети, щоб дізнатися, чи не виринуть десь ідентифікаційні картки Марджорі Дувалл, розуміючи, що якщо він збрехав щодо цього, то й усі інші його обіцянки — брехня. Але картки не з’являлися. Раз на тиждень вони виїжджали в Ярмут повечеряти в якомусь із тамтешніх двох недорогих ресторанів. Він замовляв собі стейк, а вона рибу. Він пив чай з льодом, а вона фруктовий коктейль із журавлиною. Старим звичкам помирати важко. Часто, думалось їй, вони помирають не раніше за нас самих.

Удень, коли його не було вдома, вона тепер рідко вмикала телевізор. З вимкнутим телевізором легше було прислухатися до холодильника та неголосних порипувань і кректань їхнього старого ярмутського будинку, що зручніше собі вмощувався перед настанням чергової мейнської зими. Так було легше думати. Легше сприймати правду: він почне цим займатися знову. Він триматиметься, скільки витримає, але рано чи пізно Беде переможе. Він не посилатиме ідентифікаційні документи наступної жінки до поліції, гадаючи, що цього вистачить, аби надурити її, проте навряд чи переймаючись, якщо вона помітить зміни в його манері поведінки. Тому що, — вважатиме він, — вона тепер замішана у цю справу. Вона буде змушена визнати, що все знала. Копи це витягнуть з неї, навіть якщо вона намагатиметься приховати свою поінформованість.

Донні зателефонував з Огайо. Їхній бізнес ішов угору; вони отримали замовлення від клієнта, чия офісна продукція може вийти на загальнонаціональний ринок. Дарсі вигукнула «ура» (і Боб також, радо визнавши, що був неправий щодо шансів Донні вибитися в люди в такому молодому віці). І їм дзвонила Петра, щоб повідомити, що орієнтовно вони погодилися на блакитних сукнях для дружок, розкльошених, до колін, а до них шифонові шалики, і що на це скаже Дарсі, чи таке годиться, чи це матиме дещо дитячий вигляд? Дарсі сказала, що, на її думку, це виглядатиме дуже гарно, а далі обидві захопилися обговоренням взуття — блакитні туфельки з підборами три чверті дюйма будуть якраз те, що треба. Захворіла мати Дарсі в Бока Гранде, виглядало на те, що їй доведеться лягати до лікарні, але потім їй призначили якісь нові ліки і вона одужала. Сонце сходило і сонце заходило. Зникли з вітрин крамниць паперові гарбузи, натомість з’явилися паперові індики. А потім надійшла черга різдвяних прикрас. Перший снігопад, точно за графіком.

128