Повна темрява. Без зірок - Страница 108

108

У 1982 році Джо Рейсом найняв одну з портлендських бухгалтерських фірм, щоб їхні спеціалісти допомогли йому розібратися з його податковою ситуацією, котра перебувала в заплутаному стані («Того сорту проблема, що й ти таку х’тів би мати» — підслухала Дарсі, як він казав по телефону одному зі своїх старших торгівельних агентів). З’явилася пара чоловіків із кейсами в руках, один старий, а другий молодий.

Обидва в окулярах і консервативних костюмах; обидва з акуратно зачесаним назад коротким волоссям, що навело Дарсі на згадку про знімки у шкільному фотоальбомі її матері під назвою «Пам’ять про ВИПУСК 1954», у тім альбомі, на дерматиновій обкладинці якого була наклеєна фотографія хлопчика-капітана команди вболівальників з приставленим до рота мегафоном.

Молодшим бухгалтером був Боб Андерсон. Вона мала з ним балачку вже на другий день його перебування в офісі і в процесі тієї розмови запитала, чи має він якесь хобі.

— Так, — відповів бухгалтер, — я нумізмат.

Він почав, було, пояснювати їй, що це означає, але вона перебила:

— Я знаю. Мій батько колекціонує десятицентові «Леді Свободи» та п’ятицентові «голови-бізони». Він називає їх своїми нумізматичними кониками. А ви теж маєте якогось коника, містере Андерсон?

І він дійсно його мав: «пшеничний пенні». Найбільшою його мрією було — якогось дня натрапити на монету з подвійним штампом 1955 року, котра...

Але й про це вона також знала. Подвійний штамп — це карбувальна похибка. Дорогоцінна тепер похибка.

Молодий містер Андерсон, той, що з густим, акуратно зачесаним назад каштановим волоссям, був приємно вражений такою відповіддю. І попрохав її називати його Бобом. Пізніше, коли вони разом пішли на ланч — сиділи удвох на лавці, на сонечку, поза будівлею фірми, він їв тунця з житнім хлібом, а вона грецький салат з пластикової мисочки — він запитав у неї, чи не бажає вона з’їздити з ним у суботу на вуличний базарчик у Касл-Року. Він нещодавно винайняв нову квартиру, пояснив Боб, і шукає собі якесь крісло. А також телевізор, можливо, там знайдеться добра річ за порядну ціну. «Добра річ за порядну ціну», — ця фраза стала їй добре знайомою в наступні роки.

Він був таким самим простаком, як і вона, звичайний парубок, повз якого пройдеш на вулиці, не звернувши на нього уваги, а він же не міг застосовувати макіяжу, щоб виглядати гарнішим... хіба що, за винятком того дня на лаві. Коли він запрошував її на поїздку, щоки його палали якраз достатньо для того, щоби трішки його підсвітити, додати осяяння.

— І ніякої нумізматики? — піддражнила вона.

Він усміхнувся, продемонструвавши рівненькі зуби. Маленькі зуби, гарно доглянуті, чисто-білі. Ніяк не могло їй тоді вплисти в голову, що від думки про ці його зуби її дрижаки можуть брати — з якого б це дива?

— Якщо трапиться цікавий комплект монет, я, звісно, подивлюся, — відповів він.

— Особливо, якщо трапляться пшеничні пенні? — підгвинтила вона, проте лиш трішечки.

— Особливо, якщо вони. То ви не проти поїхати зі мною, Дарсі?

Вона з ним поїхала. І кінчила під ним у весільну ніч також. Після того це траплялося нечасто, але все ж таки траплялося. Достатньо часто, щоб їй вважати себе нормальною й удоволеною.

У 1986-му Боб отримав підвищення. Також він (за допомоги й підбадьорення з боку Дарсі) розпочав невеличкий бізнес із розсилання замовникам поштою американських монет колекційної якості. Справа пішла успішно від початку, а в 1990 році він додав до їхнього каталогу також колекційні бейсбольні картки та всякі пам’ятні речі, пов’язані з класичним кінематографом. Він не тримав запасу старих афіш, плакатів чи листівок, але коли хтось питався про якісь такі речі, він майже завжди вмів їх знайти. Фактично, це Дарсі їх знаходила, використовуючи в ті, ще докомп’ютерні, часи свій Ролодекс, саме вона обдзвонювала колекціонерів по всій країні. Цей бізнес ніколи не зростав аж до таких розмірів, щоб перетворитися на їх головне заняття, і то було на краще. Ні він, ні вона цього не прагнули. Обоє дійшли згоди щодо цього точно так же, як погодилися щодо будинку, який вони згодом купили у Павнолі, як погодилися на дітей, коли надійшов час їх мати. Вони домовлялися. А коли не могли дійти згоди, вони знаходили компроміси. Але здебільшого таки погоджувалися, їхні погляди збігалися.

«Як твій шлюб?»

Гарний шлюб. Нормальне заміжжя. Донні з’явився у 1986-му — вона покинула роботу, щоб його народити, і якби не додаткова підпора, завдяки фірмочці «Монети & інші колекційні раритети Андерсона», на другу дитину не наважилася б, — а Петра народилася у 1988 році. На той час порідшало на тімені колись густе каштанове волосся Боба Андерсона, а у 2002-му — того року, коли «Макінтош» Дарсі нарешті заковтнув цілком всю інформацію з її «Ролодекса» — в нього там уже сяяла чималенька лисина. Він експериментував з різними способами зачісування того, що в нього ще лишалося, через що, на її думку, лисина виглядала тільки більш підозрілою. А ще її дратували його намагання повернути собі шевелюру за допомогою двох із безлічі магічних засобів того штибу, що їх серед глупої ночі рекламують крутійського вигляду діляги на кабельних каналах (Боб Андерсон, досягши середнього віку, перетворився на якогось нічного сича). Сам він їй не розказував про це, але вони мали спільну спальню і, хоч вона й не була достатньо високою, аби отак просто зазирнути на верхню полицю шафи, натомість іноді Дарсі використовувала стілець, щоби прибрати його «недільні сорочки», тобто майки, в яких він порався в садку. Отамто вони й ховалися: флакон якоїсь рідини у 2004-му, а через рік — слоїк із маленькими світло-зеленими желатиновими капсулами. Вона за назвами пошукала про них інформацію в інтернеті, вони виявилися недешевими. «Та звісно ж, магія ніколи не бува дешевою», — подумалося їй тоді, як вона потім згадувала.

108