Повна темрява. Без зірок - Страница 109

109

Та хай хоч там як не дратуючись, а вона зберігала спокій щодо магічного зілля, а також щодо вживаного «Шеві Сабурбена», який йому навіщось заманулося придбати саме того року, коли ціни на пальне почали реально лізти вгору. Оскільки він отримував своє, то Дарсі припускала (насправді вона була цього певна), що може наполягати на літніх таборах для дітей, на електрогітарі для Донні (він грав два роки, достатньо, щоби продемонструвати на диво гарні успіхи, а потім просто взяв та й покинув), на кінному клубі для Петри. Успішний шлюб — це постійне балансування, втім, про це кожен знає. Успішний шлюб також залежить від високого рівня терплячості при роздратуванні — це та річ, яку добре розуміла Дарсі. Як співає Стіві Вінвуд «Ти мусиш з цим погойдуватися, бейбі».

Вона погойдувалася. Він теж.

У 2004-му Донні поїхав до Пенсільванії навчатися в коледжі. У 2006-му Петра вступила до «Колбі», зовсім неподалік від дому, у Вотервілі. На той час Дарсі Медсен Андерсон виповнилося сорок шість років. Бобові було сорок дев’ять, і він усе ще займався скаутами «Вовчатами», разом зі Стеном Моріном, хазяїном будівельної фірми, котрий жив далі по дорозі, десь за півмилі від них. Іноді їй зринала думка, що доволі дивно виглядає її лисіючий чоловік у шортах-хакі і високих коричневих гольфах, збираючись у щомісячний Похід У Дикі Хащі, але ніколи вона не промовляла цього вголос. Його лисина тепер уже цілком утвердилася на своїй позиції; окуляри він мав біфокальні; а вагою розпрігся від ста вісімдесяти до двохсот двадцяти фунтів. Він виріс до статусу партнера в бухгалтерській фірмі «Бенсон & Бейкон», котра відповідно змінила назву на «Бенсом, Бейкон & Андерсон». Вони переїхали зі свого початкового будинку в Павнолі до дорожчого, в Ярмуті. Її груди, колись невеличкі, пружні, високі (найкраща її окраса, як вона гадала; ніколи їй не хотілося бути схожою на офіціантку з якогось там «Гутерса»), побільшали, пом’якшали і, звісно ж, опадали, коли вона перед сном знімала з себе ліфчик — а чого ще очікувати, коли наближаєшся до півстолітньої мітки, — але Боб так само час від часу примощувався іззаду неї, забираючи їх у долоні. Чаї від часу траплялася приємна інтерлюдія на другому поверсі, у спальні, вікно якої дивилося на їхню затишну ділянку розміром два акри, а якщо він покваплювався з вивершенням, часто залишаючи її не удоволеною, де часто не значить завжди, то втіха від утримування його після того, як те відчуття теплості його чоловічого тіла, коли він, лежачи поряд з нею, спливав у сон... це задоволення ніколи не зраджувало її сподівань. То було удоволення, як вона гадала, від усвідомлення того, що вони все ще разом, коли чимало інших тепер вже окремо; удоволення від певності того, що з наближенням до срібного ювілею, їхній курс залишається так само незмінним, як і завжди.

У 2009-му, через двадцять п’ять років після їхнього «згодні», що колись прозвучало в маленькій баптистській церкві, якої тепер вже не існувало (на тому місці, де вона була стояла, тепер лежала парковка), Донні з Петрою влаштували для них сюрпризну вечірку в «Березовому гаї» у Касл-В’ю. Присутніми були лише п’ятдесят гостей, шампанське (гарний сорт), стейки, чотириярусний торт. Ювіляри танцювали під пісню Кенні Логгінса «Попускаймося», ту саму, під яку вони колись танцювали на своєму весіллі. Гості аплодували відривним па Боба, про котрі вона вже геть забула, поки оце не побачила їх знову, і ця його невимушена граційність відгукнулася в ній гострим болем. Та й ясна річ; він виростив собі черевце на додаток до дратівливої лисини (принаймні для нього самого дратівливої), проте все ще був напрочуд легконогим, як на бухгалтера.

Але все те було всього лиш формальною історією, темою для некрологів, а вони все ще залишались доволі молодими, щоб думати про таке. Такою історією ігнорувалися приватні дрібнички їхнього шлюбу і ті банальні дива, котрі, як вона вірила (сильно вірила), утверджували цінність їхнього партнерства. Той випадок, коли вона з’їла зіпсовану креветку і цілу ніч блювала, сидячи на краєчку ліжка з просяклим потом, прилиплим до шиї волоссям, і сльози котилися їй по палаючих щоках, а Боб сидів поряд з нею, терпляче тримав миску і відносив її до ванної, де виливав її й мив після кожного нападу — щоби від смороду її не нудило ще гірше, як він казав. Він прогрівав двигун машини о шостій ранку, щоби везти її уже до лікарні, коли та жахлива нудота врешті-решт почала відступати. Він зателефонував до «ББ&А» і збрехав, що захворів; він також відмінив поїздку на Білу ріку, щоб залишитися біля неї на той випадок, якщо її недуга повернеться.

Такі речі працюють в обидва боки: одного року подається печена гуска, іншого — гусак. Вона сиділа з ним поряд у почекальні шпиталю Св. Стівена — тоді був дев’яносто четвертий чи дев’яносто п’ятий рік, — дожидаючи результатів біопсії, після того як він намацав (миючись у душі) підозрілу пухлину в себе під лівою пахвою. Біопсія показала негативний результат, діагноз: запалення лімфатичного вузла. Пухлина протривала ще десь із місяць, а потім зникла сама.

Кинутий погляд крізь нещільно причинені двері туалетні, де він сидить на унітазі з розкритою в себе на колінах збіркою кросвордів. Запах одеколону на його щоках — це значило, що «Сабурбен» зникне з їхньої під’їзної алеї на день чи два. Його місце в ліжку буде порожнім одну або дві ночі, бо він мусить виправити чиїсь бухгалтерські справи в Нью-Гемпширі а6о у Вермонті («ББ&А» тепер мали клієнтів у всіх штатах на півночі Нової Англії). Інколи цей запах означав подорож, щоби поглянути на чиюсь колекцію монет на домашньому розпродажі, бо далебі не всі їхні нумізматичні операції з купівлі й продажу можна було здійснювати лише за допомого комп’ютера, це їм обом було зрозуміло. Його стара чорна валізка, та, з котрою він ніколи не міг розстатися, неважливої якою вона не була пошарпаною, в передпокої. Його капці біля ліжка, один завжди встромлений в інший. Склянка води на його кінці столу, з помаранчевого кольору пігулкою вітаміну поряд з нею, поверх свіжого числа «Колекційних монет & банкнот». Як він завжди приказував «Зовні більше місця, ніж усередині», відригнувши, та «Стережіться, газова атака!», коли пердів. Його пальто на першому гачку в передпокої. Відображення його зубної щітки в дзеркалі (він користується тією ж самою, що мав її, ще коли вони одружилися, гадала Дарсі, чи хіба що замінював її регулярно). Те, як він втирав собі губи серветкою після кожної другої-третьої виделки їжі. Акуратне складання туристичного знаряддя (завжди включно з запасним компасом) перед тим, як разом зі Стеном їм повести дев’ятирічних хлопчаків у похід по «Стежині Мертвяка» — небезпечний, лячний трек, що змушував їх пробиратися крізь чагарі позаду торгівельного центру «Золотий Гай», щоб повернутися до цивілізації біля «Салону вживаних автомобілів» Вайнберга. Вигляд його нігтів, завжди коротко підстрижених і чистих. Присмак жувальної гумки «Дентин» у його диханні, коли вони цілувалися. От з цих речей та ще з десятків тисяч інших і складалася таємна історія їхнього шлюбу.

109