Повна темрява. Без зірок - Страница 107

107

«Коли його випустять, він зможе повернутися до батьківського дому, — думав Стрітер. — Він дивитиметься «Американського ідола» разом з Ґрейсі й Карлом, якщо ця передача ще триватиме. А вона радше за все ще триватиме».

— У мене є страховка, — промовив одного вечора Том Гудх’ю. Він дуже схуд, одяг на ньому висів мішкувато. Очі мав осоловілі. Його почав мучити псоріаз, він раз у раз чухав собі руки, залишаючи на їх блідій шкірі довгі червоні смуги. — Я вбив би себе, якби вірив, що можу зробити це так, щоб воно не скидалося на самогубство.

— Я не хочу навіть і чути про такі речі, — сказав Стрітер. — Усе перейде на краще.

У червні відкинув ратиці Майкл Джексон. У серпні те саме зробив Карл Ґудх’ю, вдавившись на смерть шматком яблука. Доглядач міг би провести йому прийом Гаймліха і врятувати Карла, але доглядача звільнили через брак коштів ще шістнадцять місяців тому. Ґрейсі чула, як Карл булькотав, але вирішила, що це «звичайний його белькіт». Доброю новиною було те, що Карл також мав страховку. Скромний поліс, але цього вистачило на його поховання.

Після похорону (Том Ґудх’ю прорюмсав усю процедуру, тримаючись за руку свого кращого друга) Стрітера вразив напад великодушності. Він знайшов адресу студії Кіфера Сазерленда і послав йому «Велику книгу». Цей подарунок, либонь, відразу ж опинився в кошику для сміття, він це розумів (разом із численними іншими шанувальниками «Великої книги», котрі надсилали її акторові впродовж останніх років), проте хтозна. Чудеса подеколи трапляються.

На початку вересня 2009-го, одного по-літньому спекотного вечора Стрітер із Дженет приїхали на дорогу, що тягнеться поза технічним боком аеропорту Деррі. Ніхто наразі не робив бізнесу на гравійному майданчику перед сітчастою огорожею, тож Стрітер заїхав прямо туди своїм гарним блакитним «Слідопитом», зупинив машину і обняв рукою за плечі дружину, в котру був закоханий ще дужче, ніж завжди. Сонце схилялось до обрію червоною кулею.

Він обернувся до Дженет і побачив, що вона плаче. Торкнувшись її підборіддя, він повернув її лице до себе і поцілунками висушив з нього сльози. Вона почала посміхатися.

— Що з тобою, серденько?

— Я думала про Ґудх’ю. Ніколи я не чула про родину, котра зазнавала б такої безперервної низки гірких знегод. Знегод? — реготнула вона. — Чорних трагедій, ось точніше визначення.

— Я теж, — кивнув він. — Але подібне трапляється повсякчас. Одна з жінок, загиблих під час атаки на Мумбаї, була вагітною, ти це знала? Її дворічна дитина вижила, але перебувала на волосину від смерті. А ще...

Вона приклала два пальці собі до губ.

— Перестань. Не треба більше. Життя несправедливе. Ми про це знаємо.

— Але ж ні, — гаряче заперечив Стрітер. У світлі надвечірнього сонця обличчя в нього рум’янилося здоров’ям. — Лишень поглянь на мене. Згадай той час, коли ти ніколи б не подумала, що я доживу до 2009 року, хіба так не було, хіба це не правда?

— Так, протее...

— І наш шлюб усе ще міцний, як дубові двері. Чи я неправий?

Вона похитала головою. Він був правий.

— Ти почала писати фрілансерські статті до «Деррі Ньюз», Мей стає великою шишкою у «Бостон Глоб», а наш чудик-син у двадцять п’ять років уже медійний магнат.

Вона знову почала усміхатися. Стрітер зрадів. Він ненавидів бачити її сумною.

— Життя справедливе. Всі ми однаково чекаємо, поки відбудеться наше дев’ятимісячне перетрушування в коробці, а потім викочуються кості. Декому випадають підряд чудові сімки. Дехто, на жаль, отримують «зміїні ока». Так влаштований світ.

Вона обхопила його руками.

— Я кохаю тебе, серденько моє. Ти завжди у всьому бачиш світлий бік.

Стрітер скромно знизав плечима.

— Закон середніх чисел надає перевагу оптимістам, будь-який банкір тобі це скаже. Все у світі врешті-решт набуває збалансованості.

Венера зійшла над аеропортом, засяяла мерехтливо на тлі потемнілої блакиті.

— Загадай бажання! — скомандував Стрітер.

Дженет розсміялася і похитала головою.

— Чого мені бажати? Я маю все, що мені треба.

— Я теж, — промовив Стрітер, а тоді, чіпко уп’явшись очима в Венеру, зажадав ще.

Нормальний шлюб

— 1 —

Після того як вона знайшла те, що знайшла, Дарсі часто навідувала думка, що єдиним, про що ніхто не питав у неї в буденних балачках, було: «Як твій шлюб?». Звучали запитання: «Як ти провела вікенд?», «Як пройшла твоя подорож до Флориди?», «Як твоє здоров’я?» та «Як твої діти?». Було, навіть питалися: «Як до тебе ставиться життя, любонько?». Але ніхто не питав: «Як твій шлюб?».

«Нормальний, — відповіла б вона на таке питання, аби почула його до того вечора. — Все чудово».

У дівоцтві її звали Дарселлен Медсен (Дарселлен — таке назвисько для своєї дочки могли вподобати тільки батьки, очманілі від щойно купленої книжки дитячих імен), народилася вона того року, коли президентом обрали Джона Фіцджералда Кеннеді. Зростала в штаті Мейн, у Фріпорті, коли це місто дійсно ще було містом, а не додатком до «Л.Л. Бін», першої в Америці суперкрамниці, та дюжини інших непомірно роздутих універмагів, котрі називаються «стоками» (так, ніби це якісь каналізаційні сточища, а не заклади роздрібної торгівлі).

У Фріпорті вона закінчила середню школу, а потім бізнес-школу в Еддісоні, де навчилася секретарства. Роботу вона собі знайшла у Джо Ренсома на прізвисько «Шевроле», котрий у 1984-му, коли вона пішла з його фірми, уже виріс у найбільшого автомобільного дилера в Портленді. Вона була простачкою, проте за допомоги двох своїх трохи досвідченіших подружок навчилася макіяжу, достатнього для того, щоб робити собі обличчя миловидним у робочі дні, і таким, що «очей не відірвати» у п’ятничні й суботні вечори, коли вони зграйкою ходили поласувати «Маргаритою» в «Маяк» або до «Мексиканця Майка» (де грали живу музику).

107