Повна темрява. Без зірок - Страница 89

Але потім я подумала про Дорін Маркіз, леді з В’язального товариства, і про те, що вона повторює в кожній книзі...»

А Дорін у кожній книжці, бодай по разу принаймні, повторювала: «Вбивці завжди не помічають очевидного. Можете в цьому не сумніватися, мої любі». І навіть пишучи про спокуту, Тесс розуміла, що вона неможлива. Бо Дорін була абсолютно права.

На голові у Тесс був картуз, отже, волосся, яке можна було б піддати аналізу на ДНК, вона ніде не залишила. На ній були рукавички, котрих вона ні разу не знімала, навіть за кермом пікапа Елвіна Стжельке. Ще зовсім не пізно було спалити це її зізнання у дров’яній пічці в Лестера на кухні, поїхати до значно доглянутішого обійстя братика Елвіна (цегляної хатки, а не з хмизу), сісти в «Експідішен» і взяти напрямок на Коннектикут. Вона повернеться додому, де на неї чекає Фрітці. На позір вона виглядала цілком чистою, тож мине кілька днів, поки до неї добереться поліція, але добереться обов’язково. Тому що, зосереджуючись на дрібних кримінологічних кротовиннях, вона прогледіла очевидну гору, точнісінько, як ті вбивці у книжках про В’язальне товариство.

Очевидна гора мала ім’я: Бетсі Ніл. Гарна жіночка з овальним обличчям, чудними, як у дівчат Пікассо, очима і хмарою темного волосся. Вона впізнала Тесс, навіть попросила в неї автограф, але не в тім полягала перечіпка. Перечіпками були садна на її обличчі («Я сподіваюся, це трапилося не біля нас», — сказала тоді пані Ніл), а також той факт, що Тесс питала в неї про Елвіна Стжельке, описала його пікап і підтвердила, що він мав каблучку, коли про неї згадала пані Ніл.

Пані Ніл дізнається про цю історію з телевізора або прочитає в газеті — три трупи в одній родині, хіба можливо уникнути такої новини — і піде до поліції. А поліція приїде до Тесс. Вони, як годиться, перевірять списки зареєстрованої в Коннектикуті зброї і дізнаються, що Тесс володіє «Сміт & Вессоном» 38-го калібру, револьвером, відомим під прізвиськом «Лимоночавильник». Вони попросять віддати його для проведення стрілецької експертизи і порівняють результати зі знайденими в цих трьох жертвах кулями. І що їй тоді казати? Може, вона збирається дивитися на них своїми підбитими, в синцях, очима і голосом (все ще хрипким після удушення Лестером Стжельке) запевняти, що револьвер вона загубила? І вона зможе триматися цієї версії навіть після того, як у кульверті під дорогою знайдуть ті жіночі трупи?

Тесс узяла в пальці чужу ручку і знову заходилася писати.

...

«...щоразу вона каже: вбивці завжди не помічають очевидного. А якось Дорін також буквально взяла за приклад фрагмент з одної книжки Дороті Сеєрз і залишила одного вбивцю з зарядженою зброєю, порадивши йому скористатися поштивим виходом з ситуації. Я маю зброю. Мій єдиний спадкоємець, єдиний живий близький родин, мій брат Майк живе у Таосі, в Нью-Мексико. Гадаю, він зможе успадкувати мої статки. Залежить від юридичних наслідків моїх злочинів. Якщо так станеться, я сподіваюся, що представники офіційних органів, котрі знайдуть цей мій лист, покажуть його йому і таким чином повідомлять про моє бажання, щоб основну частину він пожертвував якійсь благодійній організації, що працює з жінками, котрих було піддано сексуальному насильству.

Мені жаль через помилку з Великим Водієм — Елвіном Стжельке. Не він мене зґвалтував, і Дорін впевнена, що він також не ґвалтував і не вбивав тих жінок».

Дорін? Та ні ж, це сама вона. Дорін несправжня. Але Тесс почувалася такою втомленою, куди там їй повертатися назад та виправляти вже написане. Та й яка к чорту різниця — вона все одно вже майже закінчує.

...

«Щодо Рамони й цього шматка лайна у сусідній кімнаті, я не перепрошую. Їм краще бути мертвими.

Ну і, звичайно, мені теж».

Вона зробила довгу паузу, достатню, щоби переглянути вже списані сторінки, подивитися, чи, бува, не забула вона чогось. Начебто ні, тож тоді вона підписалася — поставила фінальний автограф. На останній літері всохла ручка, і вона відклала її вбік.

— Чи не маєш чогось сказати, Лестере? — запитала вона.

Відповів їй лише вітер, дмухнувши так потужно, що крізь маленький будиночок майнула хвиля холодного повітря і він застогнав усіма своїми суглобами.

Вона знову пішла до вітальні. Одягла йому на голову картуза, а на палець каблучку. Саме таким їй хотілося, щоб його знайшли. На телевізорі вона побачила обрамлене фото. На ньому стояли, обійнявшись, Лестер і його мати. Усміхалися. Просто хлопець із мамою. Тесс дивилася на них якийсь час, а потім вийшла.

— 42 —

Вона відчувала, що мусить знову поїхати до покинутої крамниці, де все трапилося, і закінчити справи там. Зможе посидіти серед бур’яну на стоянці, послухати, як вітер цокотить старою вивіскою «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ», подумати про щось, про що зазвичай думають люди в останні моменти свого життя. У її випадку це, либонь, буде

Фрітці. Їй подумалось, що його може забрати до себе Петсі і йому там буде добре. Коти вміють виживати. Їм не дуже важливо, хто саме їх годує, аби лише миска регулярно наповнювалась.

О цій порі до тієї крамниці доїхати можна швидко, але все одно це здавалося десь так далеко. Вона дуже втомилася. Вирішила, що сяде в старий пікап Ела Стжельке і в ньому вже все зробить. Але їй не хотілося заляпати своєю кров’ю так болісно писане нею зізнання, це здавалося їй дуже неправильним, зважаючи на всі ті криваві подробиці, що вона там...

Вона вирвала списані аркуші з «Синього коника» і понесла їх до вітальні, де так і продовжував працювати телевізор (тепер якийсь молодик на диво кримінального вигляду рекламував робота для миття підлоги), і там розсипала їх на колінах у Стжельке.