Повна темрява. Без зірок - Страница 72

Пані Ніл крутнулася на своєму обертовому стільці (сонце бризнуло їй на лице, на мить запаливши ті її незвичайні сині очі), відсунула одну з шухляд і дістала звідти її Тома-ТомТома. Тесс зраділа, побачивши свого старого дорожнього компаньйона. Справи від цього загалом не покращали, але якийсь крок у правильному напрямку було зроблено.

— Ми зазвичай нічого не виймаємо з машин наших гостей, тільки добуваємо адресу і телефонний номер, якщо пощастить, а потім замикаємо машину, але залишати там цю річ мені здалося неправильним. Злодії недовго вагатимуться, швидко розіб’ють вікно, щоби здобути такий смачний прилад, а він лежав прямо на виду, на панелі.

— Я вам щиро вдячна, — Тесс відчула, як сльози набігли їй на очі під сонцезахисними окулярами, і наказала їм всотатись назад. — Це було дуже мудро з вашого боку.

Бетсі Ніл посміхнулась, усмішка вмить перетворила цю сувору міс Ділова Заклопотаність на жінку з осяйним лицем.

— Не варто подяки. А коли той ваш бойфренд раптом приповзе назад випрошувати другого шансу, згадайте про мою бабцю і всіх інших ваших вірних читачок і скажіть йому: «Аж ніяк, Хосе». — Вона подумала. — І зробіть це з дверима, замкненими на ланцюжок. Бо поганий бойфренд справді гірший за зміїний зуб.

— Це слушна порада. Послухайте, я мушу вже йти. Я попрохала таксиста почекати, поки я не переконаюся, що дійсно можу забрати мою машину.

На цьому мусив бути вже й кінець — ну дійсно ж, мусив, — але тоді пані Ніл спитала, враз ставши сором’язливою, чи не важко було б Тесс написати автограф для її бабусі. Тесс відповіла, що вона звісно ж залюбки це зробить, і попри все, що бачила до цього, тепер зі щирим зачудуванням спостерігала, як пані Ніл знайшла фірмовий бланк закладу, за допомогою лінійки відірвала згори логотип «Стаґґер-Інн», а потім посунула той аркуш паперу по столу до неї.

— Добре, аби там було написано «для Мері, правдивої шанувальниці». Ви можете так написати?

Тесс могла. А коли вона вже ставила дату, у голові їй зринула нова фантазія.

— Один незнайомець допоміг мені, коли ми з бойфрендом, ну, ви розумієте, зчепилися. Якби не він, я б могла постраждати набагато гірше. — «Так! Мене навіть могли б згвалтувати!» — Хотіла б йому подякувати, але не знаю його імені.

— Я сумніваюсь, що можу вам тут чимось допомогти. Я займаюся тут лише офісними справами.

— Але ж ви місцева, так?

— Так...

— Я зустріла його біля невеличкої крамниці, там, далі по дорозі.

— «Заправся & мчи»?

— Здається, саме так вона називається. Це якраз там у мене з бойфрендом трапився скандал. Усе почалося через машину. Сама я не хотіла кермувати, і йому не дозволяла. Ми лаялися про це всю дорогу, поки йшли туди... поки брели в стагнації по Стаґґ-роуд...

Пані Ніл усміхнулася так, як це роблять люди, почувши старий-престарий жарт.

— Ну, словом, тоді й під’їхав той чоловік у старому синьому пікапі з такою, знаєте, пластичною замазкою проти іржі навкруг фар...

— «Бондо»?

— Гадаю, така в неї назва, — кивнула вона, збіса чудово пам’ятаючи, що саме так та й називається. У неї самої батько ледь не самотужки утримував фірму. — Ага, ще пригадала, коли він вийшов зі свого пікапа, я подумала, що він у ньому не так їздить, як носить на собі, немов одяг.

Посунувши по столу підписаний аркуш назад до пані Ніл, Тесс побачила, що вона вже буквально шкіриться на всі зуби.

— Боже мій, схоже на те, що я здогадуюсь, про кого йдеться.

— Справді?

— Він великий, чи дуже великий?

— Дуже великий, — сказала Тесс. Не в голові, а, здалося, у центрі її грудей забриніло те дивовижне відчуття сторожкої радості. Так вона зазвичай почувалася, коли окремі нитки якогось чудернацького сюжету нарешті починали сплітатися в один, пружинячи, немов мотузяні ручки добряче навантаженої господарської торби. Коли таке з нею траплялося, вона завжди почувалася здивованою й водночас зовсім не дивувалася. Не існувало задоволення, кращого за це.

— А ви часом не помітили, чи не було в нього персня на мізинці? З червоним каменем?

— Так! Схожий на рубін! Тільки занадто великий для справжнього рубіна. А ще коричневий картуз...

Пані Ніл закивала.

— Поплямований білим. Він носить цей чортів картуз уже років із десять. Ви говорите про Великого Водія. Я не знаю, де він живе, але він місцевий, або зі Свебріджа, або з Нестор Фоллз. Я його часто зустрічаю — то в супермаркеті, то в тій крамниці, де продається різне обладнання, то у «Волмарті», словом, у подібних місцях. Варто його раз побачити, і ви його ніколи більше не забудете. Його справжнє ім’я Ел, а прізвище якесь польське. Знаєте, того типу, що важко вимовити. Стжелкович, Станкович, щось таке. Я певна, що зможу знайти його у телефонному довіднику, бо вони з братом володіють компанією, яка займається вантажоперевезеннями. Здається, вона називається «Яструб». А може, «Орел». У кожному разі, щось пташине точно є в їхній назві. Бажаєте, щоб я зараз пошукала?

— Ні, дякую, — делікатно заперечила Тесс. — Ви мені й так надзвичайно допомогли, а таксист мене все ще чекає.

— Гаразд. Зробіть собі ласку, тримайтеся подалі від того вашого бойфренда. І від «Стаґґера» теж. Звісно, якщо ви комусь розповісте, що я вам таке казала, я вас розшукаю і вб’ю.

— Цілком справедливо, — погодилася Тесс, усміхнувшись. — І буде по заслузі. — Вже стоячи в одвірку, вона обернулася. — На вашу ласку?

— За можливістю.

— Якщо ви десь у місті раптом зустрінете Ела як-там-його-по-польському, не згадуйте, що ви зі мною балакали. — Вона усміхнулася ще ширше. Губам було боляче, але вона терпіла. — Я хочу зробити йому невеличкий сюрприз. Подарувати щось, чи якось так.