Повна темрява. Без зірок - Страница 7

— Все відбудеться швидко, — запевнив я. Я змалку перерізав горла безлічі свиней і гадав, що так і буде. Проте помилявся.

* * * * *

Коротше казати. У ті ночі, коли я не можу заснути — а таких багато, — все прокручується знову й знову: кожен її смик, і кашель, і крапання крові елегантно уповільнено, тож хай розповідь про це буде якомога коротшою.

Ми ввійшли до спальні, я попереду з різницьким ножем у руці, мій син за мною з джутовим мішком. Ми ступали навшпиньках, але могли б іти хоч під брязкіт цимбалів, вона б не прокинулась. Я показав жестом Генрі, щоб став праворуч від мене, за її головою. Тепер ми вже чули не лише її хропіння, а й цокотіння «Біг Бена», будильника, що стояв на її нічній тумбочці, і дивна думка майнула мені: ми — як ті лікарі біля смертного ложа якогось визначного пацієнта. Хоча, я гадаю, лікарі біля смертного ложа, як правило, не тремтять зі страху й почуття провини.

«Прошу, нехай крові буде небагато, — думав я. — Нехай мішок її утримає. Іще краще, нехай Генрі заридає зараз, в останню хвилину».

Але він не заплакав. Можливо, боявся, що я за це його зненавиджу; можливо, змирився з тим, що вона відправляється на Небеса; можливо, він згадав той вульгарний середній палець, яким вона позначала коло на собі навкруг промежини.

Я не знаю. Знаю лише, що він прошепотів: «Прощавай, мамуню», — і натягнув їй на голову мішок.

Вона хоркнула, намагаючись випручатися. Я сподівався, що засуну руку під мішок і там зроблю свою справу, але йому доводилося його міцно натягувати, щоб утримати її, тож я й не зумів. Я побачив, як її ніс напинає мішок, стирчить, мов плавець акули. Я також побачив, який панічний вираз прозирає на його обличчі, і зрозумів, що довго він не витримає.

Я сперся одним коліном на ліжко, а рукою на її плече. А тоді різонув крізь мішок їй по горлу. Вона заверещала й почала ще дужче пручатися. Кров ринула крізь проріз у мішку. Руки її задерлися й почали молотити повітря. Генрі відсахнувся від ліжка з виском. Я сам намагався її утримати. Вона вхопилася за фонтануючий мішок руками, і я різонув по них, розсікши їй три пальці до кісток. Вона знову заверещала — звук був тонкий і пронизливий, як крижана скалка — і одна рука в неї впала назад, на ковдру, і там засмикалася. Я прорізав ще одну криваву смугу в мішку, і ще одну, і ще. П’ять порізів загалом я зробив, перш ніж вона відштовхнула мене вцілілою рукою, а тоді нею ж ривком вгору здерла джутовий мішок собі з обличчя. Цілком з голови його вона зняти не змогла — мішок зачепився їй за волосся й зависнув там, немов якийсь сітчастий очіпок.

Першими двома махами я розтяв їй шию, але тільки першим достатньо глибоко, щоб стало видно хрящі її дихального горла. Останніми двома я розкраяв їй щоку і рот, та так глибоко, що в неї з’явився клоунський вищир. Він простягнувся їй від вуха до вуха, демонструючи зуби. Вона видала утробне здавлене ревіння, звук, який, мабуть, видає лев під час годівлі. Кров ринула з її горла просто на ковдру. Пам’ятаю, я подумав, що ця кров схожа на вино у тій склянці, яку вона тримала проти останнього світла дня.

Вона спробувала виборсатися з постелі. Я спершу остовпів, а відтак розлютувався. Не було жодного дня впродовж усього нашого шлюбу, коли б вона не творила мені якісь капості, і навіть тепер, під час нашого кривавого розлучення, йшла наперекір. Утім, чого іншого я ще міг очікувати?

— Ой, татуню, зупини її! — заверещав Генрі. — Зупини її ох, татуню, заради любові Господа нашого, зупини її.

Я плигнув на неї, немов той палкий коханець, і притиснув до просяклої кров’ю подушки. Нові хрипкі гарчання з глибини її почикриженого горла. Очі її оберталися в очницях, розбризкуючи навкруги сльози. Я занурив руку їй у волосся, відсмикнув її голову назад і знову різонув їй по горлу. А тоді рвонув ковдру зі свого боку постелі і накрив їй голову. Вловивши все, окрім першого гейзера з її яремної вени. Фонтан крові потрапив мені на обличчя, і тепер вона, гаряча, скрапувала в мене з підборіддя, з носа, з брів.

Вереск Генрі позаду мене припинився. Я озирнувся і побачив, що Бог пожалів його (припускаючи, що Він не одвернув лиця Свого, коли побачив, чим ми займаємось): Генрі зомлів. Почали слабшати її смикання. Нарешті вона вже посмирнішала... але я так і залишився лежати зверху, притискаючи її ковдрою, тепер просяклою її кров’ю. Я нагадував собі, що вона ніколи нічого не робила легко. І виявився правий. Через тридцять секунд (жерстяний, придбаний за поштовим каталогом годинник їх відрахував) вона знову скинулася, цього разу вигнувши спину так енергійно, що ледь не зіштовхнула мене геть. «Тримайся верхи, ковбою», — подумав я. Чи, либонь, навіть промовив це вголос. Я того не пам’ятаю, ховай Боже. Все інше, але не це.

Вона затихла. Я відрахував ще тридцять жерстяних цоків, а потім ще тридцять, для певності. На підлозі поворушився, застогнав Генрі. Почав сідати, потім передумав. Він поповз у найдальший куток кімнати і згорнувся там клубком.

— Генрі? — погукав я.

Ані знаку від скорченої фігури в кутку.

— Генрі, вона мертва. Вона мертва, і я потребую допомоги.

Так само нічого.

— Генрі, пізно вже задкувати. Справу зроблено. Якщо ти не хочеш потрапити до в’язниці, а свого батька заслати на електричний стілець, тоді підводься на ноги і допоможи мені.

Він, хитаючись, рушив до ліжка. Волосся звисало йому на очі, котрі блищали крізь спітнілі кучері, немов очі якогось звірка, що ховається в чагарях. Він безперервно облизував собі губи.

— Не ставай у кров. Нам тут і так вистачить прибирати бруду — більше, ніж мені б хотілося, але ми з цим упораємося. Якщо не наслідимо по всьому дому, тобто.