Повна темрява. Без зірок - Страница 54

— «Пряма стріла додому довела», як казав Робін Гуд, — кивнула міс Норвілл, легенько плескаючи Тесс по спині. — Я права, чи права я?

— Абсолютно, — погодилася Тесс, таким простим чином визначивши собі подальшу долю. Вона завжди купувалася на швидші рішення.

— 4 —

Le affaires du livre завжди складаються з чітко усталених чотирьох частин, і з’явлення Тесс перед щомісячним духовним собором товариства «Книгогризи-Буквоїди & Ласуни» могло б слугувати зразковим прикладом генерального стандарту. Єдиним відступом від норми прозвучала вступна промова Рамони Норвілл, лаконічна до афористичності. На подіум вона піднялася, не обтяжена якимись обіцяючими нудьгу нотатками, не вбачала вона також потреби вдаватися до переказів про дитинство Тесс, яке в неї пройшло на фермі в Небрасці, і не закидала аудиторію букетами схвальних рецензій на її книжки про В’язальне товариство Вербового Гаю. (І це добре, бо критики писали про них рідко, а коли таке траплялося, в їхніх рецензіях зазвичай вигулькувало ім’я міс Марпл, і то не завжди в позитивному для Тесс сенсі). Міс Норвілл просто сказала, що книжки надзвичайно популярні (пробачне перебільшення) і що авторка виказала нам шляхетність тим, що відгукнулась на термінове запрошення, подарувала нам свій час (хоча за півтори тисячі доларів це важко було вважати дарунком). І зразу ж після цього вона зійшла з подіуму під завзяті аплодисменти близько чотирьох сотень гостей, що зібралися в невеличкій, проте цілком адекватній бібліотечній аудиторії. Здебільшого тут присутні були леді того ґатунку, котрі не відвідують жодних публічних імпрез без того, щоб не одягти перед тим на себе капелюшка.

Але вступне слово було радше чимось на кшталт entr’acte. Дія перша розпочалася раніше, з фуршету об одинадцятій, де наймарнотратніші мали можливість познайомитися з Тесс персонально за сиром з крекерами і гидотною кавою в чашках (вечірні імпрези забезпечувалися пластиковими стаканчиками з гидотним вином). Дехто просив автографи, більшість питалися дозволу сфотографуватися з нею, знімаючи переважно мобільними телефонами. Питали в неї також, звідки вона бере свої ідеї, на що вона відповідала звичними делікатно-гумористичними нісенітницями. Близько півдюжини людей поцікавилися, як вона зав’язала контакти з літературним агентом, блиск у їх очах дозволяв зрозуміти, що додаткові двадцять доларів вони заплатили тільки заради того, щоб поставити саме це запитання. Тесс пояснювала, що треба вперто писати листи, допоки хтось із найголодніших агентів не погодиться проглянути твої тексти. Це була не вся правда — коли йдеться про літературних агентів, усієї правди не існує, — але це лежало близько до істини.

Дією другою була власне лекція, котра тривала близько сорока п’яти хвилин. Складалася вона більшим чином з анекдотичних історій (жодної автобіографічної) і пояснень щодо того, яким чином вона розробляє свої сюжети (ззаду наперед). У лекції важливо щонайменше три рази згадати назву найновішої книги, котра цієї осені у Тесс, до речі, називалася «В’язальне товариство займається спелеологією» (вона пояснила, що означає цей термін, для тих, хто ще не був у курсі).

Дією третьою йшов Час Запитань, впродовж якого вона відповідала, звідки в неї беруться ідеї (гумористично-туманно) та чи знаходить вона своїх персонажів у реальному житті («мої тіточки») і як можна знайти такого агента, щоби він проглянув твої тексти. Сьогодні в неї, крім того, ще спитали, де вона купує еластичні вінчики для волосся. (Відповідь: «У “Джей-Сі-Пенні”» чомусь викликала незрозумілу хвилю оплесків.)

Останньою дією був Час Автографів, упродовж якого вона безвідмовно виконувала прохання написати поздоровлення з днем народження, чи привітання зі щасливою річницею, чи надписати книжку: «Для Дженет, шанувальниці всіх моїх книжок» або «Для Лі — сподіваюся знову побачитись з тобою на озері Токсевей наступного літа!» — дещо некоректне побажання, оскільки Тесс узагалі ніколи там не була, але ж, очевидно, колекціонерка автографів туди вчащала.

Коли врешті вже всі книги було підписано, а кілька останніх забар задовольнилися останніми знятими телефонами кадрами, Рамона Норвілл провела Тесс до свого кабінету на горнятко справжньої кави. Міс Норвілл пила чорну, що Тесс зовсім не здивувало. Якщо взагалі цю грішну землю ще топчуть дівулі суто «чорнокавного» типу, то її господиня належала саме до них (і ходить вона, либонь, у свої вихідні дні тільки в «Док Мартенсах»). Єдиною неочікуваною для неї річчю в цьому кабінеті була обрамлена фотографія з автографом на стіні. Обличчя здалося знайомим, а за якусь хвильку Тесс зі сміттєзвалища своєї пам’яті, котре є найціннішим майном будь-якого письменника, спромоглася видобути й ім’я людини на фото.

— Ричард Відмарк?

Міс Норвілл трохи знічено, проте з задоволенням, розсміялася.

— Мій улюблений актор. Була навіть западала на нього ще дівчинкою, якщо вас цікавить вся правда. А підписати мені це фото я його змусила за десять років до його смерті. Він уже був дуже старий, навіть тоді, але це справжній автограф, не факсиміле. А це вам. — На якусь коротесеньку безглузду мить Тесс було вирішила, що міс Норвілл має на увазі цей портрет з автографом. А тоді помітила конверт у тих її опецькуватих пальцях. Того штибу конверт, з віконцем, крізь яке можна узріти, що всередині лежить чек.

— Дякую вам, — промовила Тесс, приймаючи конверт.

— Нема за що. Ви чесно заробили все до останнього пенні.