Повна темрява. Без зірок - Страница 47

* * * * *

1922 рік мав у себе в мішку ще один трюк. Наступного після Різдва дня зі Скелястих гір пригуркотіла страшна хуртовина нагородивши нас снігом із фут завглибшки й поривами штормового вітру. З настанням темряви сніговій перетворився спершу на сльоту, а потім на обліжний дощ. Близько півночі, коли я сидів у притемненій кімнатці, лікуючи мою ниючу куксу дрібними ковтками віскі, в задній частині будинку зарипіло, заскреготіло. На тому боці зірвало дах — той, для полагодження якого, принаймні почасти, я й узяв був ту позику. Я салютував цій події склянкою і зробив черговий ковток. Коли холодним вітром почало обдувати мені плечі, я зняв з гачка у сінях плащ, надів, знову сів і випив ще трохи віскі. Так потроху-помалу я закуняв. Нове скреготіння розбудило мене десь близько третьої ранку. Цього разу завалилася передня половина корівника.

Проте Ахелоїс знову вижила, тож наступної ночі я забрав її до себе в хату. Навіщо? — можете ви запитати. А чом би й ні? А чом би, к чорту, й ні? Ми з нею вижили. Ми вижили.

* * * * *

Різдвяного ранку (котрий я провів, сьорбаючи віскі, сидячи н компанії з моєю вцілілою коровою) я порахував, скільки залишилося з позичених грошей, і зрозумів, що того не вистачить, аби покрити руйнування, які спричинила буря. Мене це не вельми схвилювало, бо я втратив смак до фермерського життя, хоча думка про компанію «Фаррингтон», котра побудує свинобійню і загиджуватиме ручай, змусила мене заскреготіти зубами від люті. Особливо після того, як дорого я заплатив за те, щоб ті тричі прокляті 100 акрів не потрапили до рук цієї компанії.

Раптом мені стрельнуло в голову, що, оскільки Арлетт тепер офіційно мертва, а не безвісти зникла особа, ті акри належать мені. Тож через два дні я проковтнув власну гордість і пішов навідати Гарлена Коттері.

Чоловік, котрий на мій стук відчинив двері, харчувався краще за мене, але потрясіння того року все одно на ньому добряче позначились. Він схуд, полисів і сорочку на собі мав зморшкувату — хоча й не до такої міри, як його обличчя, та й сорочку принаймні випрасувати можна. Замість сорока п’яти, він виглядав на шістдесятип’ятирічного.

— Не бий мене, — промовив я, помітивши, як стиснулись н нього кулаки. — Краще вислухай.

— Я не став би бити однорукого, — відповів він, — але радив би тобі викласти все коротко. І ми балакатимемо тут, на ґанку, бо твоєї ноги ніколи знову не буде в моєму домі.

— Та й добре, — кивнув я. Я і сам схуд, і то дуже, і трусився, але на холодному повітрі гарно почувалася моя кукса і та невидима долоня, що, здавалося, ще існувала при її кінці.

— Я хочу продати тобі ті 100 акрів доброї землі, Гарле. Ту землю, яку Арлетт так вперто бажала продати компанії Фаррингтонів.

Він на це усміхнувся, очі його сяйнули в своїх нових западинах.

— Запопали важкі часи тебе, чи не так? Півхати і половина корівника завалилися. Гермі Гордон казав, що з тобою тепер корова живе.

Гермі Гордон був нашим сільським поштарем, знаменитим плітконосом.

Я назвав ціну таку низьку, що у Гарла щелепа відпала, а брови підскочили вгору. І лише тоді я дочув запах, яким тягнуло з такого завше гарно доглянутого і затишного помешкання родини Коттері, такий, абсолютно чужий для їхньої ферми запах: підгорілої смаженини. Вочевидь, що готувала не Саллі Коттері. Були часи, коли мене б це заінтригувало, але ті часи минулися. Єдине, що мене цікавило тепер: здихатися тієї сотні акрів. Здавалося, що продати ту землю треба саме дешево, оскільки вона так дорого коштувала мені.

— Це неймовірно дешево, мало не задарма, — сказав він. А тоді, з явним задоволенням: — Арлетт, либонь, у могилі перекидатиметься.

«Вона наробила більше, ніж на перекидання в ній», — подумав я.

— Чому ти усміхаєшся, Вілфе?

— Та нічому. Хіба що, мене більше не обходить ця земля. Єдине, що мені не байдуже, це щоб на ній не з’явилася та клята скотобійня Фаррингтонів.

— Навіть якщо ти втратиш свою ферму? — Він кивнув, ніби я в нього про щось запитав. — Я знаю про ту позику, яку ти взяв. Нема секретів у маленькому містечку.

— Навіть якщо втрачу, — погодився я, — прийми мою пропозицію, Гарле. Треба зовсім здуріти, щоби її не прийняти. Цей ручай, який вони загиджуватимуть свинячою щетиною, тельбухами та кров’ю, він же і твій ручай також.

— Ні, — відказав він.

Я витріщився на нього, надто здивований, щоб хоч слово промовити. Але він знову кивнув, ніби я поставив йому запитання.

— Ти гадаєш, ніби знаєш, що ти мені наробив, але насправді ти не знаєш усього. Від мене пішла Саллі. Поїхала жити до своїх батьків у Мак-Кук. Казала, що, можливо, повернеться, сказала, що їй треба багато чого обдумати, але мені не віриться, що щось зміниться. Таким чином ми з тобою обидва опинилися на одному поламаному возі, чи не так? Ми, два чоловіки, котрі в’їхали у цей рік з дружинами, тепер залишились без них. Ми, два чоловіки, котрі розпочали цей рік з живими дітьми, закінчуємо його з мертвими. Єдина різниця між нами, як мені здається, це та, що я не втратив півдбудинку і корівник залишився в мене цілий після буревію, — він поміркував над своїми останніми словами. — Ну, й у мене ще обидві руки цілі. Оце і вся різниця, гадаю я. Коли відчуваю потребу витягти цюцюрку — маю вибір, якою з них це зробити.

— Що... чому вона так...

— Ох, та ввімкни ж собі голову. Вона звинувачує мене, так само як і тебе, в смерті Шеннон. Вона сказала, якби я не підносився так запекло, не відіслав Шеннон, вона й зараз би була жива

і жила б з Генрі на твоїй фермі, по сусідству, а не лежала б змерзлою у дерев’яному ящику під землею. Вона сказала, що мала б онучка. Вона назвала мене зарозумілим дурнем, і вона права.