Повна темрява. Без зірок - Страница 28

Дружина, чиєю ніжно промовленою відповіддю перед лицем будь-яких проблем завжди буде: «Як ти вважаєш за краще дорогий». Жінки, зважайте: такій дружині нема ніякої потреби боятися, що життя з неї випузириться крізь перерізане горло.

Він рушив до ґанку. Я стояв, простягнувши йому назустрі руку, чекаючи, чи потисне він її, чи проігнорує. Він завагався, вираховуючи всі за і проти, але кінець-кінцем узяв мою долоню, коротко потиснув і зразу ж відпустив.

— Маємо значну проблему, Вілфе, — сказав він.

— Я знаю. Генрі мені щойно розповів. Краще пізно, ніж ніколи.

— Краще б взагалі ніколи, — відгукнувся він похмуро.

— Може, сядеш?

Він зважив і цю пропозицію, перш ніж сісти у те крісло, що завжди було місцем Арлетт. Я розумів, йому не хотілося сідати — людина в розбурханому, збентеженому стані недобре почувається сидячи, — але він все одно сів.

— Може, хочеш холодного чаю? Лимонаду в нас нема, фахівцем з лимонаду була Арлетт, але...

Він заспокоїв мене змахом своєї пухкенької руки. Пухкенької, проте твердої. Гарлен був одним з найбагатших фермерів в окрузі Гемінгфорд, але не солом’яним босом — коли доходило до сінокосу чи жнив, він і сам працював у полі, поряд зі своїми наймитами.

— Я хочу повернутися до заходу сонця. На мій погляд, ті фари лайна варті. Моя дівчина має пиріг у себе в духовці і, я гадаю, ти знаєш, хто за чорт їй його спік.

— Тобі полегшає, якщо я скажу, що мені жаль?

— Ні, — губи в нього були міцно стиснуті, я бачив, як гаряча кров б’ється в жилах по обох боках його шиї. — Я розлючений, як той шершень, і що робить ситуацію ще гіршою, я не маю нікого, на кого міг би лютитися. На дітей я не можу лютитися, бо вони всього лише діти, хоча, якби Шеннон не була з малям у животі, я кинув би її собі поперек коліна й відгамселив би ломакою за те, що вона якнайкраще не стереглася, попри те що чудово розуміла, що слід стерегтися. Її виховували якнайкраще, і до церкви водили якнайкраще також.

Я було хотів його запитати, чи не вважає він, що Генрі виховували погано. Натомість утримав рот на замку, дозволивши йому виговорити все, чим він пінився, поки їхав до нас.

Він продумав промову, отже, коли він її виголосить, можливо, з ним легше буде вести справу.

— Мені хотілося б звинуватити Саллі за те, що вона раніше не помітила, в якому стані наша дівчина, але первістків завжди виношують легко, усім це відомо... і, Боже мій, ти ж знаєш якого фасону сукні носить Шеннон. І тут теж не було нічого нового. Вона з дванадцяти років вбирається у ці плаття типу «бабуся йде на прощу», а оце в неї почало рости...

Він приклав пухкі долоні собі до грудей. Я кивнув.

— Я також хотів би звинуватити тебе, бо, здається, ти полінувався на ту розмову, що її батьки зазвичай проводять зі своїми синами. — «Так, ніби ти щось знаєш про виховування синів», — подумав я. — Про те, як важливо тримати свій пістолет у штанях з увімкнутим запобіжником, — горло йому перехопило схлипами, він заплакав. — Моя... маленька... дівчинка... занадто юна, щоб ставати матір’ю!

Звісно, була тут моя вина, про яку не знав Гарлен. Якби я не призвів Генрі до такого стану, коли він відчайдушно потребував жіночої ласки, либонь, і Шеннон не увійшла б у тяж. Також я міг би запитати, чи не забезпечив часом Гарлен, палко дорікаючи мені, хоч крихти вини й на свій власний рахунок. Але я стримувався. Стриманість мені ніколи не була природно притаманною, проте життя з Арлетт подарувало мені чимало практичних занять.

— От лишень тебе я теж не можу звинувачувати, бо від тебе пішла, втекла навесні дружина, тож природно, що в той час твоя пильність притупилася. Отже, я пішов на задній двір і перерубав, либонь, з півтори сотні кубофутів дров, перш ніж поїхати сюди, намагався вигнати з себе геть те оскаженіння, і це, схоже допомогло. Я потис тобі руку, чи не так?

Від самовдоволеності, котру я дочув у його голосі, мені засвербів язик сказати: «Якщо не йдеться про згвалтування, то для такого танго потрібні двоє». Натомість я промовив:

— Так, ти потиснув, — і по тому замовк.

— Ну от, ми й підходимо до того, що ти думаєш робити з цим ділом. Ти і той хлопець, що сидів за моїм столом і їв їжу, яку готувала йому моя дружина.

Якийсь чорт — істота, котра вселяється в чоловіка, коли з нього виходить Підступник, — змусив мене промовити:

— Генрі хоче на ній одружитися і дати дитині своє прізвище.

— Це збіса така нісенітниця, що я про це й чути не бажаю. Я не кажу, ніби в Генрі немає навіть горщика, куди посцяти, й вікна, куди своє насцяне вихлюпнути, — я розумію, Вілфе, ти все робив добре, принаймні наскільки міг, проте це найкраще, що я можу сказати. Останні роки були жирними, а ти всього лиш на один крок випереджаєш банк. Де ти опинишся, коли знову прийдуть пісні роки? А вони завжди надходять. Якби ти отримав гроші за ту сотню акрів, усе могло б виглядати інакше — вільні гроші, як подушка, пом’якшують жорсткі часи, це кожному відомо, — але після того, як пішла Арлетт, усе застопорилося як на нічній вазі у старої леді, що страждає на запори.

На якусь крихітну мить у глибині душі я замислився, як усе могло б обернутися, якби я піддався Арлетт щодо тієї сучої землі, як піддавався до того в багатьох інших випадках. «Я жив би серед смороду, ось як воно могло обернутися. Я був би змушений поглибити старий колодязь для тварин, бо корови не пили б воду з ручаю, в котрому пливуть скривавлені свинячі тельбухи».

Це правда. Але натомість я жив би, а не існував. Арлетт жила б зі мною, і Генрі не став би таким похмурим, стражденним замкнутим хлопцем, на якого він тепер перетворився. Хлопцем, що призвів свою ще з дитинства найкращу подружку до такого клопоту.