Повна темрява. Без зірок - Страница 26

Незважаючи на мазь, я боявся, що від укусу пацюка розвинеться інфекція, але нічого такого не трапилося. Ахелоїс померла наприкінці того року, але не від цього. Утім, вона більше ніколи не давала молока, ні краплі. Мені варто було б її зарізати, але на це мені не вистачило духу. Вона так багато пережила з моєї вини.

* * * * *

Наступного дня я вручив Генрі список потрібного і наказав йому поїхати пікапом до Хоума та все там придбати. Його обличчя розпливлося в широку сяйливу посмішку.

— Мені? Пікапом? Самому?

— Ти ж іще пам’ятаєш передні передачі? І все ще зможеш намацати задню?

— Їй-бо, звісно!

— Тоді, я вважаю, ти готовий. Либонь, до Омахи поки ще зарано — чи навіть до Лінкольна, — але, якщо не гнатимеш, то до Гемінгфорд-Хоум доїдеш залюбки.

— Дякую, — він обхопив мене руками і поцілував у щоку.

Цілу мить здавалося, що ми з ним знову стали друзями. Я навіть дозволив собі в це повірити, хоча глибоко в своєму серці знав правду. Нехай доказ був похований під землею, але та правда перебувала і завжди залишатиметься між нами.

Я подав йому шкіряний гаманець із грошима.

— Він належав твоєму діду. Тепер його отримав ти; я й так збирався подарувати його тобі на день народження цієї осені. У гаманці гроші. Можеш решту залишити собі, якщо щось зостанеться після покупок, — я мало не додав: «І не привозь додому ніяких бродячих собак», — та вчасно прикусив язик. То була традиційна настанова його матері.

Він намагався знову мені подякувати, проте не зміг. І без того вже було занадто.

— Зупинися біля кузні Ларса Ольсена по дорозі назад і заправся. Дивись, не забудь, бо інакше додому тобі доведеться повертатися не за кермом, а пішки.

— Я не забуду. Можна спитати, татуню?

— Так.

Він човгнув підошвою, потім сором’язливо глянув на мене.

— Можна, я зупинюся біля Коттері і запрошу Шеннон покататися?

— Ні, — відповів я, але не встигло його обличчя затьмаритися, як я додав: — Ти спитаєш у Саллі або Гарлена, чи дозволять вони Шеннон з тобою проїхатися. І обов’язково не забудеш сказати їм, що ніколи раніше ще не їздив сам машиною до міста. Я покладаюся на твою честь, синку.

Ніби в нас із ним її бодай трохи залишалося.

* * * * *

Я стояв біля воріт і дивився, поки старий пікап не зник за хмарою ним же здійнятої куряви. Клубок став мені в горлі, котрого я не міг проковтнути. Мене охопило дурне, але дуже потужне передчуття, що я більше ніколи не побачу сина знову. Гадаю, це відчуття переживають більшість батьків, коли вперше бачать, як їхня дитина кудись від’їжджає сама, розуміючи, що якщо дитя вже достатньо доросле для виконання без нагляду якихось доручень, воно тепер уже не зовсім і дитя. А втім, я не міг витрачати забагато часу на занурення у власні почуття; мав-бо важливу роботу, та й Генрі я відіслав геть саме тому, щоби зробити її наодинці. Він, звісно, побачить, що трапилося з коровою і, можливо, здогадається, хто їй такого наробив, але я сподівався, що зможу трохи полегшити йому це знаття.

Першим чином я пішов подивитися на Ахелоїс, котра мала вигляд апатичний, проте загалом нормальний. Потім я перевірив трубу. Вона поки ще залишалася запечатаною, хоча я не плекав ілюзій; нехай на це піде якийсь час, але пацюки врешті-решт прогризуть брезент. Я мусив зробити краще. Я відніс мішок портланд-цементу за дім, до колодязя з питною водою, і там у старій діжці зробив заміс. Повернувшись до корівника, чекаючи, поки цемент затужавіє, я спромігся ще глибше заштовхати брезент у трубу. Принаймні на пару футів, і ті останні два фути я забив цементом. На той час, як повернувся Генрі (між іншим, у чудовому гуморі; він дійсно взяв із собою Шеннон, і вони поласували морозивом із содовою, купленими на решту з виданих йому грошей), все вже затвердло. Я припускав, що кілька пацюків можуть рискати десь зовні в пошуках здобичі, але не сумнівався, що більшість їх я замурував — включно з тим, що погриз бідолашну Ахелоїс, — там, у темряві. І там, у темряві, вони й подохнуть. Якщо не задихнуться, то вже напевне від голоду, коли той їхній невимовний харчовий припас закінчиться.

Так я думав тоді.

* * * * *

У період між 1916 і 1922 роками навіть найтупіші фермери в Небрасці процвітали. Гарлен Коттері, далебі не дурний чоловік, процвітав краще за інших. Це було видно з його ферми. У 1919-му він додав до свого обійстя стодолу й зерносховище, а у 1920 році вирив глибокий колодязь, що постачав неймовірні шість галонів води за хвилину. Через рік він встановив водогінну систему в будинку (хоча розумно залишив і вбиральню на задньому дворі). Відтоді тричі на тиждень він і його родина могли насолоджуватися тим, що у глибоко сільській місцевості було неймовірною розкішшю: гарячою ванною й душем, які забезпечувалися не нагрітою у каструлях на кухонній плиті водою, а прямо з труб: свіжа вода постачалася прямо з колодязя, а брудна зливалася до вигрібної ями. Тож саме у ванній кімнаті з душем і відкрився той секрет, котрий приховувала Шеннон Коттері, хоча, мені здається, сам я про нього вже знав, знав з того дня коли вона сказала мені: «Він упадав біля мене, авжеж» — тим тьмяним, безживним голосом, котрий був таким несхожим на її звичайний, і дивилася вона тоді не на мене, а на силуети батькового комбайна й збирачів, що брели позаду нього.

Сталося це наприкінці вересня, коли вже було зібрано всю кукурудзу, до наступного року, але ще чимало чого залишалося збирати в саду й городі. Одного суботнього дня, якраз коли Шеннон насолоджувалася душем, з заднього подвір’я до коридору з паком, зважаючи на можливий дощ, запобігливо знятої з линви білизни увійшла її мати.