Повна темрява. Без зірок - Страница 24

— Він упадав біля мене, авжеж, — кивнула вона і подивилася в той бік, де гуркотів на тлі обрію комбайн її батька.

— Ну... це ж добре, хіба ні?

— Я просто подумала... він став тепер таким тихим... таким задумливим... іноді він дивиться кудись удалечінь, поза мене і в такі моменти мені доводиться двічі гукати його на ім’я, перш ніж він мене почує і відповість. — Лице її спалахнуло. — Навіть його поцілунки здаються іншими. Я не знаю, як це пояснити але це так. А якщо ви хоч коли-небудь переповісте йому, що я вам тут наговорила, я помру. Я просто помру.

— Ніколи, — пообіцяв я. — Друзі не пліткують про друзів.

— Либонь, я просто дурепа дурненька. Та й звісно ж, він скучає за своєю мамою, я це точно знаю. Але в школі багато дівчат гарніших за мене... гарніших за мене...

Я взяв дівчину за підборіддя й підвів її голову, щоб вона могла дивитися мені в очі.

— Шеннон Коттері, коли мій син дивиться на тебе, він бачить найгарнішу дівчину в світі. І він правий. Та що там казати, якби я мав його вік, я сам би упадав біля тебе.

— Дякую вам, — знітилася вона. Сльози крихітними діамантами застигли в кутиках її очей.

— Єдине, про що тобі варто непокоїтися, це повертати його на місце, якщо він занадто далеко заходитиме. Знаєш, хлопці можуть дуже розпалятися. І я, якщо я раптом робитиму щось не те, ти просто бери і кажи мені все, як є. Це цілком нормально, коли йдеться про порозуміння між друзями.

Тоді вона мене обняла, і я її обняв навзаєм. Міцно, по-доброму, проте Шеннон, мабуть, було від цього краще, ніж мені. Бо між нами була Арлетт. Вона була присутня між мною і будь-ким іншим того літа 1922 року, і те ж саме було з Генрі. Саме на це мені щойно й жалілась Шеннон.

* * * * *

Однієї ночі у серпні, коли врожай було вже зібрано, а Старий Сорока зі своїм гуртом отримав платню й повернувся до резервації, я прокинувся від коров’ячого ревіння. «Проспав час доїння», — подумалось мені, та, коли взяв зі столика поряд з ліжком кишеньковий годинник мого батька і втупився в циферблат, я побачив, що зараз усього лише чверть по третій ранку. Я приклав годинник до вуха послухати, чи він цокотить, хоча погляд крізь вікно у безмісячну темряву теж доводив його правоту. Крім того, то не було мукання корови, яка бажала б позбавитися легкого дискомфорту від надміру молока. Тварина явно ревла від болю. Іноді корови так само ревуть під час отелення, але наші богині давно проминули той період свого життя.

Я встав, вирушив до дверей, але потім повернувся до шафи по свою дрібнокаліберку. Поспішаючи з рушницею в одній руці й чоботями в другій повз зачинені двері кімнати Генрі, я почув, як він там затинає хропака. Я сподівався, що він не прокинеться, не приєднається до мене у справі, яка може виявитися небезпечною. На той час на рівнинах уже залишилася всього жменька вовків, але Старий Сорока розповідав мені, що деякі лисиці по берегах річок Платт та Медисин-Крік уражені літньою пошестю. Так шошони називають сказ, тож якась уражена сказом тварина радше за все й спричинилася до цього гамору в корівнику.

Щойно я вийшов з будинку, як болісне ревіння поголоснішало, та ще й ніби якимсь лунким стало. Немов линуло звідкись із глибини. «Ніби корова в колодязі», — подумалося мені. Від цієї думки в мене на руках морозом взялася шкіра і я міцніше стиснув рушницю.

Коли я дістався воріт корівника і плечем прочинив їх праву половину, вже всі корови почали солідарно мукати, але їхні голоси звучали спокійно, порівняно з тим мученицьким риданням, що мене розбудило... і розбудить Генрі, якщо я не покладу край тому, що його спричинило. Праворуч від дверей із гака звисала дугова вугільна лампа — без крайньої потреби ми не користувалися відкритим вогнем у корівнику, особливо влітку коли горище було вщент напаковане сіном, а кожна комора до верху зерном.

Я намацав і натиснув пускову кнопку. Вихопилося яскраве коло синьо-білого сяйва. Засліплений, спершу я нічого не міг роздивитися; лише чув ті страдницькі зойки і биття копит якоїсь із моїх богинь, котра намагалася позбавитися того, що завдавало їй болю. То була Ахелоїс. Коли очі в мене трохи призвичаїлися, я побачив, як вона метляє з боку в бік головою, задкуючи й б’ючи задніми кінцівками у дверцята свого стійла — третього по праву руку, якщо йти проходом, — а тоді знову наспотич кидається вперед. Решта корів уже дійшли межі справжньої паніки.

Я підсмикнув на собі піми й підтюпцем кинувся до стійла з дрібнокаліберкою під лівою пахвою. Різко прочинив ворітця і відступив на крок назад. Ахелоїс означає «та, що проганяє біль», проте ця Ахелоїс сама перебувала в стражданні. Коли вона вихопилася у прохід, я побачив, що задні ноги її заляпані кров’ю. Вона збрикнула, точно як коняка (чого я ніколи раніше в корів не спостерігав), і в ту ж мить я побачив величезного норвезького пацюка, що завис на одній з її дійок. Від його ваги її рожева пипка перетворилася на туго натягнутий довгий відросток. Остовпілий від здивування (й жаху), я згадав, як у дитинстві Генрі іноді витягував у себе з рота рожеву стрічку жувальної гуми. «Не роби цього, — бувало, докоряла йому Арлетт, — нікому не цікаво бачити, що ти там жуєш».

Я наставив рушницю, потім її опустив. Як мені стріляти коли цей пацюк гойдається туди-сюди, наче живий обважнювач на кінці вагадла?

Опинившись у проході, Ахелоїс не переставала мукати й мотати головою з боку в бік, наче це могло їй якось зарадити. Тільки-но вона одночасно всіма чотирма ногами торкалася долівки корівника, пацюк теж ставав на притрушені сіном дошки. Він був схожий на якесь дивовижне несосвітенне цуценя з крапельками молока навпіл з кров’ю в його вусах. Я озирнувся навкруги в пошуках, чим би його вдарити, але перш ніж встиг вхопити мітлу, котру Генрі залишив приставленою до стійла Фемоної, як Ахелоїс знову брикнула задом і пацюк відвалився на долівку. Я спершу подумав, що вона його просто скинула, але тоді помітив, що з пащі в пацюка стирчить рожевий зморшкуватий відросток, немов якась плотська сигара. Клята тварюка буквально відірвала дійку в Ахелоїс. Корова поклала голову на брус і втомлено замукала до мене, немов кажучи: «Я всі ці роки давала тобі молоко, не створюючи ніяких проблем, не те, що деякі тут , котрих не буду зараз згадувати, тож чому ти дозволив, аби таке трапилося зі мною?». Калюжка крові збиралася в неї під вим’ям. Навіть у тому своєму стані шоку й відрази я не припускав думки, що вона помре від такого поранення, але її вигляд — і вигляд пацюка з її безгрішною дійкою в пащі — наповнив мене люттю.