Ніякої крові, ані запаху крові там не було, бо кімната провітрювалася всі останні дні. Ліжко стояло застелене; я заправляв його на армійський манер, хоча через мої ноги сам я не потрапив на ту війну, котра забрала в Шерифа сина. Не маєш права їхати вбивати бошів, якщо у тебе плоскостопість. Плоскостопі чоловіки можуть убивати тільки власних дружин.
— Прегарна кімната, — зауважив Шериф Джонс. — Вранішнє сонце сюди світить, чи не так?
— Так, — підтвердив я. — А після полудня вона залишається прохолодною навіть улітку, бо сонце на той час уже по інший бік. — Я пішов до шафи і відчинив її. До мене повернулося відчуття непевності, ще гостріше, ніж до того. «А де покривало? — зараз запитає він, — те, що мусить лежати посередині, на верхній полиці?»
Звісно, він цього не спитав, але підступив жваво, щойно я йому запропонував подивитися. Його чіпкі очі — яскраво-зелені ледь не котячі — нишпорили і там, і сям, і повсюди.
— Чима’енько ганчір’я, — зауважив він.
— Так, — погодився я. — Арлетт любила одяг і любила поштові каталоги. Проте, оскільки вона взяла лише одну валізку — у нас їх дві, і друга залишилася на місці, он, бачите, стоїть в кутку? — мушу визнати, вона забрала тільки ті речі, які любила найбільше. І найпрактичніші, як мені здається. У неї було дві пари слаксів і сині джинси, от їх і нема, хоча носити штани вона не вельми полюбляла.
— Утім, в штанах добре подорожувати, хіба ні? І чоловікові, й жінці, подорожувати добре в штанах. Отож-бо жінка й могла їх вибрати. Якщо вона дуже поспішала, тобто.
— Либонь, що так.
— Вона взяла найкращі зі своїх ювелірних прикрас і фотокарточку своїх татуся й мамуні, — промовив позаду нас Генрі.
Я аж трохи здригнувся; майже забув, що він теж тут.
— Справді, невже? Ну, мабуть, цінує.
Він ще раз окинув очима одяг і зачинив дверцята шафи.
— Гарна кімната, — промовив він, посунувши назад у напрямку коридору зі своїм стетсоном у руках. — Гарний дім. Жінка мусила б здуріти, щоби покинути таку гарну кімнату, такий гарний дім.
— Мама повсякчас говорила про місто, — сказав Генрі й зітхнув. — Носилася з ідеєю відкрити якусь крамницю.
— Справді? — Шериф Джонс уважно подивився на нього своїми зеленими котячими очима. — Атож! Але, гадаю, такі речі потребують грошенят, хіба ні?
— Вона отримала ті сто акрів від свого батька, — сказав я.
— Так, так, — з сором’язливою усмішкою, ніби він зовсім про ту землю забув. — А може, воно й на краще. «Краще жити серед пустища, аніж зі злоязикою, сердитою жінкою». Книга Приповісток. Ти радий, що вона втекла, синку?
— Ні, — відповів Генрі, і з його очей покотилися сльози.
Я благословляв кожну з тих слізок.
Шериф Джонс теж їх зауважив.
— Ну-ну, — а висловивши це неуважливе співчуття, він нахилився, упершись долонями в свої пухкі коліна, і зазирнув під ліжко. — Здається, там стоїть пара жіночих черевиків. Розношених, до того ж. Таких, що зручні для ходіння. Ви ж не вважаєте, що вона втекла боса, чи як?
— Вона пішла у своїх парусинових туфлях, — пояснив я. — Саме їх і нема.
Авжеж, нема. Колись зелені, а тепер вилинялі, котрі вона любила називати своїми городніми туфлями. Я згадав про них вже коли мало не почав засипати колодязь.
— Ага, — кивнув він. — Чергова загадка розрішилася. — З жилетної кишені він дістав посріблений годинник і звірився з ним. — Ну, мені вже варто відчалювати. Бо час збігає невблаганно.
Ми пройшли назад через дім, Генрі замикав процесію, либонь, так він міг приватно витерти собі заплакані очі. Разом із Шерифом ми промаршували до його седана «Максвелл» із зіркою на дверцятах. Я вже ледь було не спитав його, чи не бажає він побачити колодязь — я навіть знав, як до цього підведу, — коли він раптом подарував моєму сину навдивовижу лагідний погляд.
— Я зупинявся у Коттері, — сказав він.
— О? — промовив Генрі. — Справді?
— Я вже казав, що тепер я мушу відливати ледь не під кож ним кущем, але використовую для цього туалет кожного разу коли є така можливість, маючи завжди на увазі, щоб хазяї тримали його в чистоті і щоб оси мене не дратували, коли я чекаю, поки з мого цюцюрка скрапне дещиця рідини. А Коттері чистоплотні люди. Гарна дочка в них, атож. Десь твого віку, хіба ні?
— Так, сер, — відповів Генрі, лише трішечки інтонаційно підкресливши слово сер.
— Маєш ласку до неї, еге ж? А вона до тебе, судячи з того що її мама каже.
— Вона таке каже? — перепитав Генрі здивовано, але разом з тим і задоволено.
— Так, місіс Коттері сказала, що ти занепокоєний щодо твоєї мами, що Шеннон розповідала їй щось, що ти їй казав на рахунок цього. Я спитав у неї, що саме, а вона мені відповіла, що не в її праві мені переказувати, але я можу спитати в самої Шеннон. Так я й зробив.
Генрі дивився на свої ступні.
— Я їй наказував тримати це при собі.
— Ти ж не станеш її за це ганити, авжеж? — спитав Шериф Джонс. — Я маю на увазі, коли такий великий дядько, як я, ще й із зіркою на грудях питається в такої манюні, як вона, про те, що вона знає, це доволі важкувато для манюні тримати мовчанку, хіба ні? Вона не може не відповісти, чи не так?
— Я не знаю, — промовив Генрі, так само не піднімаючи очей. — Мабуть.
Він не грав нещасного; він був нещасним. Хоча все йшло саме так, як ми сподівалися, воно й мусило піти.
— Шеннон сказала, що твої тато з мамою мали велику суперечку щодо продажу тих сотні акрів землі, а коли ти став на бік свого татуся, місіс Джеймс дала тобі добрячого ляпаса.
— Так, — промовив Генрі безвиразно. — Либонь, вона забагато випила тоді.