Повна темрява. Без зірок - Страница 135

135

Дістаючи з шафи чашки, запитала:

— Яким чином я сьогодні можу допомогти вам, містере Рамзі? Чи краще називати вас детективом Рамзі?

Він розсміявся, але той його сміх перейшов у кашель.

— О, минув віслючий вік відтоді, як мене хтось називав детективом. Не треба також офіційного містера Рамзі, мені годиться, якщо ви просто зватимете мене Холтом. Та й насправді це з вашим чоловіком я хотів би побалакати, розумієте, але ж, звісно, він помер — знову, мої співчуття, — тож це тепер неможливо. Тобто він цілком поза межами досягнення.

Він похитав головою і сів на один зі стільців біля столика для рубання м’яса. Затріщало його пальто. Десь усередині його мізерного старечого тіла хруснула кістка.

— Але ось що я вам скажу: старій людині, котра живе в орендованій квартирі — це я про себе, хоча кімнатка гарна, — набридає іноді мати телевізор за єдиного компаньйона, тож я й подумав собі, що за чорт, проїдусь-но до Ярмута, та й поставлю ті кілька запитань. На більшість з них вона мені не відповість, сказав я собі, може, навіть на жодне, та все’дно, чом би не з’їздити? Не верни від світу ніс, поки мохом не обріс, сказав я собі.

— У такий день, коли температуру обіцяли до десяти градусів, — докинула вона, — та ще й у казенному автомобілі з кепським обігрівачем.

— Точно, але ж я одягнув на себе теплу білизну.

— Ви не маєте власної машини, містере Рамзі?

— Маю, маю, — промовив він так, ніби щойно сам це усвідомив. — Сідайте, місіс Андерсон. Нема потреби ховатися вам там, у кутку. Я занадто старий, щоби кусатися.

— Ні, кава буде готова за хвильку, — заперечила вона. Її налякав цей старий. Боб теж би його злякався, але звісно, Боб тепер перебував поза боязню. — А тим часом, може, ви мені скажете, про що саме ви бажали побалакати з моїм чоловіком?

— Ну, та ви б у таке навіть не повірили, місіс Андерсон...

— Звіть мене Дарсі, якщо вам не важко, гаразд?

— Дарсі! — повторив він з явним задоволенням. — Яке пречудове, старомодне ім’я!

— Дякую. Вам з вершками?

— Чорну, як мій капелюх, таку я п’ю каву. Хоча насправді самому мені подобається уявляти всього себе в білому. Можу ж я собі це дозволити, хіба ні? Переслідування злочинців і все таке інше. Через це я й ногу собі колись ушкодив, знаєте. Гонитва на машині, на шаленій швидкості, у вісімдесят дев’ятому це було. Парубок убив власну дружину й обох їхніх дітей. Звичайно, злочини такого характеру — це наслідки пристрастей, подібне вчиняє чоловік або п’яний, або наркоман, або не зовсім при доброму розумі. — Рамзі торкнувся їжачки в себе на голові покарлюченим артритом пальцем. — Але не той парубок. Той парубок проробив це заради страховки. Намагався представити все чимось таким, чимось на кшталт пограбування помешкання. Не буду переповідати всі деталі, але я не переставав нишпорити й винюхувати. Три роки я винюхував. І нарешті відчув, що маю достатньо, щоби його заарештувати. Либонь, недостатньо, щоб висунути обвинувачення, але його про це повідомляти не було потреби, чи не так?

— Гадаю, що так, — мовила Дарсі. Кава приготувалася, і вона почала наливати. Вирішила й собі також пити чорну. І випити її якомога швидше. Таким чином кофеїн відразу її вразить і ввімкне в голові розум.

— Дякую, — кивнув він, коли вона подала йому на столик каву. — Вельми щиро дякую. Ви сама доброта. Гаряча кава серед холодного дня — що може бути кращим? Хіба що підігрітий сидр; нічого іншого мені не спливає на думку. Між іншим, на чому я зупинився? О, згадав. Двайт Шеміно. Аж там, в Окрузі це було. Трохи південніше Гейнсвілського лісу.

Дарсі була зосередилася на своїй каві. Тепер вона поглянула на Рамзі поверх вінців чашки і раптом відчула себе так, ніби вона знову заміжня — давно у шлюбі, у шлюбі щасливому в багатьох сенсах (проте, не у всіх), а схоже, ніби в якомусь анекдоті: вона знає, що він знає, що вона знає. Цей різновид взаєморозуміння був таким, ніби дивишся в дзеркало і бачиш там інше дзеркало, цілий коридор дзеркал, що ведуть у безкінечність. Єдино реальним тут залишалося питання, що він робитиме з тим, що вже знає. Що він з цим зможе зробити.

— Ну, — промовив Рамзі, ставлячи чашку й несвідомо почавши терти собі болючу ногу, — простий факт полягає в тому, що я сподівався спровокувати того парубка. Тобто я хочу сказати, що в нього на руках була кров жінки та двох дітей, отже, я відчував себе в праві зіграти трохи брудно. І це подіяло. Він кинувся навтьоки, а я за ним, прямісінько до Гейнсвілського лісу, де, як співається в пісні, могильний камінь на кожній милі. І ми обидва там-таки й розбилися, на повороті. Відбійний віраж — він урізався в дерево, а я в нього. Звідти я й отримав таку ногу, не кажучи вже про сталевий стрижень у мене в шиї.

— Співчуваю. А той парубок, за яким ви гналися? Він що отримав?

Кутики губ Рамзі скривилися вгору в сухій усмішці виняткової холодності. Сяйнули його юні очі.

— Він отримав смерть, Дарсі. Зекономив штату сорок або п’ятдесят років видатків на оселю та годівлю в Шошенку.

— То ви справжній Божий гончак, хіба ні, містере Рамзі?

Замість того щоб спантеличитися, він притулив собі по боках обличчя свої деформовані, обернені наперед долоні і почав декламувати хлоп’ячим голосом зі школярськими інтонаціями:

— Я гнавсь за Ним крізь ночі й дні, я гнавсь за Ним крізь років галереї, я гнавсь за ним крізь лабіринти... ну, і так далі.

— Ви це вивчили в школі?

— Ні, мем, у Методистському юнацькому братстві. Боже, як давно це було. Отримав у нагороду Біблію, котру загубив через рік у літньому таборі. Тільки насправді я її не загубив, її в мене вкрали. Ви можете собі уявити когось настільки ницого, щоб украв Біблію?

135